ОЛЕКСА ДОВБУШ

Карпатське опришківство, як визвольний рух, залишило помітний слід в історії українського народу. Пам'ять про гуцульських повстанців і досі живе у безлічі географічних назв на Прикарпатті, Закарпатті й Буковині. У назвах печер, скель, річок, долин народ увіковічнив борців проти кріпацтва - опришків та їх прославлених ватажків, що боролися за визволення поневоленого селянства.

У сузір'ї національних героїв України яскраво сяє образ лицаря-горця Олекси Довбуша, ім'я якого на Гуцульщині стало легендарним. Славний отаман настільки запав у серця простого люду, що його постать поступово міфологізувалася. Ще й до наших днів він живе у піснях і переказах українського народу. З численних казок, складених про Довбуша та його відважні вчинки, від постаті ватажка опришків віє такою ж романтичністю, як і від постаті Зіґфріда з "Пісні про Нібелунґів". Ще й донині гуцули цілком серйозно розповідають про те, що, подібно до Зіґфріда із щойно згаданої давньонімецької героїчної поеми чи Ахілла, одного з головних героїв Гомерової "Іліади", мати Довбуша зробила свого сина настільки невразливим, що його не брала жодна куля, натомість сам Олекса стріляв так влучно, що його кулі, мов зачаровані, завжди влучали в ціль.

Однак така історична особа дійсно існувала. Олекса народився в 1700році у Печеніжині. Його батько - Василь Довбуш, як свідчать архівні документи. "сидів у 1739 році з жінкою й дітьми комірником у тамтешнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець". Його прізвище "Довбуш", в історичних джерелах, усній народній творчості та інших матеріалах звучить по-різному. Ще в 1840 році К. Вуйціцький писав, що "названий був Добош для того, що його батько мав бути у війську добошем", тобто барабанщиком.

Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення - комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування, як засвідчують очевидці, для родини Довбуша були декілька овець, що паслися в громадській череді на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлену плату. Таким пастухом влітку 1739 року був якийсь Олекса Жолоб, йому на зміну виходив Василь Довбуш, котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на полонинах. Олекса та Іван (сини Василя) допомагали батькові. Без сумніву, дитинство Олекса провів у злиднях. Малим хлопчиком не однієї весни піднімався він з батьком на полонини пасти вівці. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим. Проти утиску панів селянин не міг ніде знайти оборони. Щасливішу долю мали тільки селяни з державних маєтностей, так званих королівщин, бо їхнім паном був король, і вони мали право звертатися до королівського суду. Селяни не раз користалися з цього привілею, висилали своїх послів до столиці й перед референдарськими судами виступали з позовами проти своїх панів-державців. Найчастіше судилися за те, що збільшено панщину, що державець забрав селянську ріллю, не дозволяє користуватися пасовиськом чи лісом, примушує до надмірних данин, чиншів і робіт. Суд рідко коли вирішував справу на користь селян; навпаки, затверджував накази державців і зневажав різні грамоти про свободи, на які опиралися позивачі. А коли навіть ставав на боці селян, то часто пан не виконував вироку, а ще більше знущався над кріпаками за їхню сміливість. Такі відносини доводили селян до крайньої зневіри й розпуки.

У горах, як і скрізь тоді на Україні, також гараздів не було. Тутешнє населення найбільше жило з годівлі овець, але вона не давала великого прибутку й не могла зайняти багато рук. Всі кращі місця обсіли багаті дуки-отамани або державці-жиди, в їхніх руках були полонини, млини і корчми, вони використовували залежних від себе комірників і наймитів. Бідніші верховинці ледве жили з того, що десь на долах продавали дещо сиру, вовни або домашніх ткацьких виробів, а за те купували муку, пшоно чи хліб. Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі "чорними хлопцями". Про сміливих, дужих і справедливих опришків уже тоді народжувалися перекази, легенди. Молодий Олекса, без сумніву, не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, а й міг бачити їх, зустрічати на полонинах, де вони часто зупинялися, щоб відпочити й добути від пастухів докладні звістки про "шляхетський світ".

Опришки організовувалися у невеликі ватаги, найбільше 30 - 40 чоловік. До речі, Довбуш в останні свої роки мав ледве 12 товаришів. Ватага збиралася весною у верховині: сходилися легіні по два-три з різних сторін. Ватажок добирав собі найкращих хлопців: "котрого собі вподобав, того взяв, а котрий не вподобався йому, тих легінів вибраковував і проганяв від купи". Вибрані присягали ватажкові на рушниці чи пістолі, що його не покинуть. Одному з нових опришків Довбуш наказував, щоб нікому не згадував, що з ним був: "Бо як скажеш, що ти з нами ходив і нас зрадиш, то хоч би ти був і у третій землі, то я таки тебе дістану й розсічу".

Опришки одягалися просто, по-народному. Сам Довбуш ходив у сорочці, затовщеній в олію і вимоченій у смолі, у звичайнім сіряку та гуглі - плащі з грубого сукна з каптуром. Зате багато було у них всякої зброї: топірці, бартки, обухи, рогатини, пістолі, ладівниці, порохівниці. У часі небезпеки опришки переховувалися на верховині, по кошарах і печерах. Харчі, горілку й тютюн поставляли їм люди з домів. Але не раз вони сходили до близьких сіл до свояків і знайомих підхарчуватися краще і дізнатися новин. Тоді по хатах і корчмах ішли гучні забави з танцями і співами під музику і скрипок і флояр. Опришки мали усюди своїх довірених людей, що їх повідомляли, куди можна йти на розбій, та переховували здобич. Довбуш із пограбованих дворів та містечок вивозив не раз цілі міхи срібла.

Від грабежу опришків можна було врятуватися, коли хто ввічливо зустрічав диких гостей, виходив до них з горілкою та заставляв їм стіл закусками й напоями. Так порадив собі дідич з Голоскова на Покутті - Карпинський, батько відомого потім польського поета, коли на його двір наскочив Довбуш. Ватажок прийняв гостину, не зробив нікому кривди, обдарував службу й пішов далі. Опришки бідних обдаровували награбованим у багатіїв. Але вони були без милосердя для тих, хто їм як-небудь переходив дорогу. У XVIII столітті проти опришків було організовано гірську міліцію, так званих смоляків, що мали стежити за розбишаками й переслідувати їх. Опришка, участь у розбоях якого доказано, чекала смерть від руки ката. За давнім звичаєм тіло покараного рубали на частини і розвішували по шляхах - на пострах іншим опришкам. Австрійська влада також наказала сформувати спеціальний загін із тих народних месників, які добровільно перестали опришкувати, а також із найманих гуцулів, які добре знають свій край і звичаї свого народу. Цей загін вояків, яких назвали гірськими стрільцями, підпорядковувався не військовому командуванню, а найвищому повітовому урядникові. Добре орієнтуючись на місцевості і знаючи більшість потаємних стежок опришків, вони боролися проти народних месників набагато успішніше, ніж цісарські солдати. Та хоч гірські стрільці і здобули чимало перемог, а проте цілковито викорінити опришківство їм було аж ніяк не під силу.

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорених шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. "Зібрався собі Олекса, - говориться в народному переказі, - і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили." Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш "вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великій пошані..."

Виступ Олекси Довбуша - не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 років. Дії Довбуша - найбільш яскрава сторінка в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального й національного гноблення. Олекса з перших днів свого виступу прославив себе серед простого люду, котрий зразу ж повірив йому і допомагав, чим міг.

Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 рік. Проте можна припустити, що ватажок міг діяти й раніше, хоч це не зафіксовано в історичних матеріалах. У писемних джерелах за 1738 рік ми довідуємося про нього як про опришка, котрий очолює загін. У 1738-1739 роках Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Вже тоді у рідному Печеніжині Довбуш потривожив шляхту.

Спочатку Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до поченіжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти і події в околиці.

Навесні 1739 року Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому грунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть, серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим.

З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину. Там він зібрав опришків і ще довго боровся зі шляхтою Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав сяноцької землі.

Не виключено, що згодом Іван і Олекса помирилися та об'єднували свої загони для спільної боротьби у західній частині Галицького Прикарпаття. Не випадково Олекса Довбуш у 1744 році робить далекі походи під Турку і Дрогобич. Десь на заході Іван Довбуш загинув.

Після розлуки з Іваном навесні 1739 року Олекса сам очолює загони покутських опришків. Вже у ці роки виявився основний характер його діяльності. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масового характеру.

У 1740-1741 роках Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині, в Закарпатті.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями у 1738-1745 роках викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Селяни заслужено вважали Довбуша "своїм спасителем", висловлювали йому щиру подяку.

Загинув Довбуш від зрадницької кулі Штефана Дзвінчука, дружина якого була коханкою Олекси. Можна було б, звичайно, і зрозуміти прагнення чоловіка захистити свою честь. Якби не та обставина, що Штефан не виявляв схожих намірів, поки за вбивство опришківського отамана йому не заплатили багатії, які ненавиділи народного месника.

Коли увечері 24 серпня 1745 року Довбуш вкотре постукав у двері Дзвінчукової хати, вони виявилися замкненими. Його дружина відімкнула лише після того як Олекса пригрозив, що висадить їх. У цю мить Штефан, який причаївся на горищі з рушницею в руках, вистрелив у Довбуша - і славний опришок повалився додолу. Однак могутній опришок не помер відразу - товариші на руках понесли його в гори, намагаючись врятувати. Та рана була смертельною, Олекса швидко втрачав кров, а з нею, крізь рану, витікали з могутніх грудей сила і життя...

Після загибелі ватажка між шляхтою виникла суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною княжною Яблоновською, що саме він знищив відомого опришка. Однак для простого люду, хто конкретно підготував убивство, вже не мало значення. Селяни знали - їхнього захисника не стало і винна у цьому шляхта. Потому хоча й були опришки, та такого розмаху й таких результатів їхньої діяльності Гуцульщина вже не знала. Пани знову пригноблювали й утискали простий люд, який нікому було оборонити. Лише скасування панщини у 1848 році принесло галицьким селянам свободу й право власності на землю. Воно ж і спричинилося до остаточного занепаду опришківського руху, який пішов з історичної арени, виконавши відведену роль.