"Усе від природи" - категорично стверджують таміли. І це не дивно, адже Індія, будучи й сьогодні розвинутою аграрною країною, свято шанує життя в усіх його виявах, обожнює природу, в оточенні якої проходить унікальне існування шістдесятимільйонного тамільського народу. В основному таміли населяють штат Тамілнад у Південній Індії, також вони живуть у Шрі-Ланці та ряді країн Південно-Східної Азії.

Тамільська культура - одна з найдавніших в Індії, а література цього народу виникла одночасно з санскритською, тобто у I-III ст. до н.е. Важливим її джерелом стала багата й самобутня уснопоетична творчість трудівників Тамілнаду, в золотому фонді якої особливе місце займають казки, прислів'я та приказки.

Сконденсована у перлах словесного мистецтва народна мудрість тамілів є своєрідним підручником життя , морально етичним кодексом для нових і нових поколінь. Занурюючись у цей дивовижний світ народного звичаю можна ознайомитись з багато чим цікавим та повчальним для себе. Так, наприклад, в Індії прання білизни - це споконвіку суто чоловіча робота. До сьогодні зберігся звичай, за яким батьки обирають синові наречену. Народження ж сина, як вважають таміли, приносить родині більше щастя аніж поява дочки. Тому при одруженні батьки молодої повинні виплатити нареченому велику суму грошей. Однак, не завжди стає так, як можна побачити у відомому народному оповіданні "З чужого розуму не живи".

З чужого розуму не живи

Жили колись на світі старий зі старою. Дітей вони не мали, тож не дивно, що нудилися й без кінця нарікали на долю.

Якось сиділи вони невеселі на своєму городі, де на грядках росли гарбузи, і старий скрушно зітхнув: - Ех, якби ж то в нас був синочок…

- Тільки старий це вимовив, як до нього з грядки підкотився гарбуз і вигукнув:

- От я вам і буду синком!

- Поглянув на нього старий, здивувався: чи ти ба - гарбуз, а розмовляє людським голосом! Та все ж неабияк зрадів гарбузові, наче й справді рідного сина знайшов.

Взяли старий зі старою сина-гарбуза і стали жити втрьох у хижці. Старий і стара на полі цілісінький день, а синок-гарбуз їм їсти варить та в поле носить. Не натішаться синком-гарбузом названі батьки, люблять його, леліють, як рідного сина.

А синок усе ріс та ріс. Аж настала пора йому женитися. Прийшов він якось у поле до батьків та й каже: - Шукайте, тату й мамо, мені наречену!

Ті спершу тільки засміялися, а тоді й посмутніли:

- Та яка ж дівчина, синку, вийде заміж за тебе?

- Коли так, то не сумуйте, - заспокоїв їх син-гарбуз. - Я сам знайду собі дружину. Ось побачите, що я одружуся з царівною!

Зібрався син-гарбуз і подався у світ білий шукати собі наречену. Довго ходив-бродив він, багато країн пройшов, багато всіляких див бачив, аж ось опинився в одному царстві, де правив цар, у якого було семеро дочок. А цар той саме покликав до себе дочок і спитав у них:

- А скажіть мені, донечки мої любі, чиїм розумом ви живете?

- Твоїм, таточку! - в один голос гукнули шестеро дочок. - Якби ти не був царем, не був нашим батьком, то хіба б жили ми в таких розкошах у такому багатстві, хіба жили б щасливо!

Цареві приємно було чути ці слова. Проте сьома донька, найменша, нічого не відповіла на батьківське запитання.

- А чого ти мовчиш? - спитав цар. - Ти хіба не моїм розумом живеш?

- Ні, тату, - щиро мовила та. - Я своїм розумом живу.

Царя і вразили, і розгнівали доньчині слова. Він аж на обличчі змінився; очі його спалахнули. - Он як ти цінуєш батьківський розум та ласку! Ти, бачу, згордилася й запишалася! Вже й батька ні за що маєш! Ну гаразд, побачимо, що пошле тобі доля!

І цар звелів віддати найменшу царівну за того, хто вранці перший підійде до царського палацу.

Найменша царівна не злякалася батьківської погрози - вона була горда й твердо трималася свого слова. А тим часом юнак-гарбуз блукав столицею і вранці, як на те, опинився біля царського палацу. Цар удосвіта вже сидів біля віконця й виглядав, хто ж нагодиться перший. Побачив юнака-гарбуза і мерщій гукнув найменшу доньку:

- Он поглянь, який чоловік судився тобі!

- Що ж, я згодна, - покірно відповіла царівна.

Відгуляли бучне весілля. Молодята подалися до дому молодого. Цар за донькою не дав ніякого посагу, провів їх без будь-яких почестей; царівні та її чоловікові-гарбузові довелося йти пішки.

Йшли вони так, йшли, натомилися й зголодніли. Коли це бачать - росте при дорозі хлібне дерево. Зрадів чоловік-гарбуз і сказав:

- Я зараз залізу на дереву, натрушу плодів, а ти збирай!

Так вони й зробили: чоловік-гарбуз струшував плоди, дружина збирала. Потім чоловік-гарбуз почав злазити на землю. Зненацька він оступився й полетів сторчголов униз. Вдарився об землю й розколовся навпіл.
Царівна залилася сльозами:

- Бідна моя голівонько! Що ж мені тепер робити? Ой, де вже мені жити своїм розумом!

Голосила так вона, пригадуючи, як розгнівався на неї рідний батько, як насміхалися рідні сестри, каялася, що не послухала їхньої ради, що так відповіла батькові.
Так тужила та голосила вона - аж коли почула біля себе знайомий голос:

- Не побивайся, дружинонько люба! Я не помер, не розбився, я тільки перевдягнувся!

Глянула царівна, а перед нею стоїть її чоловік, уже в людській подобі - гарний, веселий, ставний. Не тямлячи від щастя, царівна кинулася йому на шию.

Звістка про це диво рознеслися по всіх усюдах. Докотилася вона й до царя. І він з царською сім'єю вибрався в гості до зятя, не вірячи, що таке може бути. Та коли приїхав і на власні очі побачив, що так і є, як люди кажуть, став на всі лади вихваляти меншу доньку, яка живе своїм розумом. А шестеро її сестер дивилися на неї та на чоловіка, заздрили і картали: мовляв, чого ми й собі не казали, що живемо своїм розумом он чого досягла, а ми лишилися ні з чим!

Та й цар жалкував, що негарно повівся з донькою. Хотів віддати їй півцарства, щоб хоч якось спокутувати свою провину, але донька відмовилась, сказавши:

- Ні тату ! Краще вже ми житимемо своїм розумом!

Бо й справді: треба свій розум мати, а не в людей позичати!