"До кактуса підходять тоді, коли на ньому плоди" - кажуть про кактус нопаль. В Мексиці ця дивовижна рослина поширена як ніде. На скелях, на неродючому ґрунті, де ніщо не росте, кактус нопаль тягнеться догори, всупереч усьому. Обрис цього кактуса можна побачити й на національному гербі. Над кактусом - орел з розпростертими крилами, що тримає полонену змію.

Плід кактуса увесь у колючках, зірвати його не просто, але вже як зірвеш і обчистиш - поласуєш свіжою й солодкою серединкою. Кожен, хто мандрував землями мексиканських штатів, покуштувавши при нагоді плід нопаля, добре запам'ятав його смак. Тож саме в Мексиці про кактус нопаль розповідають давню й красиву ацтекську легенду.

Кактус Нопаль

Було це на початку всіх початків, коли войовничий і жорстокий Уїтцілопочтлі, бог війни, покинув свою сестру Малінальксочітл, а сам вирушив на пошуки нових земель, щоб заснувати там державу свого народу.

Покинута сестра, ім'ям якої названо квітку маліналі, лишилася серед гір з нечисленними підданими, оплакуючи свою гірку долю. Але вона була безстрашна й повна жадоби життя, тож вирішила заснувати королівство Маліналько, що означає місцевість, де квітнули маліналі.

Її син Копіл (це ім'я означає "вінок") ріс, чуючи з материних уст нарікання на недобрий вчинок Уїтцілопочтлі. У грудях хлопчика щодня зростало обурення проти жорстокого бога. Минали роки.

З Копіла став молодий воїн, чорноволосий, міцний, вправний у полюванні й на війні. Він був справедливий і вважав, що за кривду треба карати. Сильному й рішучому юнакові здавалося, що тепер ніхто не зможе перешкодити йому виконати задумане - поквитатися з Уїтцілопочтлі.

Одного дня Копіл узяв свій щит і палицю й вирушив на пошуки недоброго бога.

"Уїтцілопочтлі" означає колібрі-лівша; тлумачать це слово і як "колібрі лихий, жахливий і похмурий".

Був він жорстокий бог, знаходив радість у війні, у крові й смерті. Про його діла на землі розповідають тільки легенди. Його віддавна пам'ятають непорушним, жорстоким ідолом, на честь якого ацтеки зводили храми і якого вшановували зі страху.

Уїтцілопочтлі був божеством сонця, яке щоранку здобуває перемогу над місяцем і зірками і завойовує новий день.

Щоб перемагати в цій боротьбі, він мав часто діставати людські жертви. Уїтцілопочтлі поглинав силу-силенну людей. Рабів, які не здужали працювати, полонених воїнів позбавляли життя перед олтарем.

І ацтеки, які вважали своїм покликанням слугувати богові, розпочинали війни не для того, щоб здобути нові селища чи зібрати данину, а тільки щоб здобути полонених для майбутніх жертв.

Та якщо полонений, приречений загинути перед олтарем, був дужий і відважний, йому давали змогу почесно впасти в бою або вибороти собі життя.

В'язня змушували битися з чотирма озброєними вершниками. Керував таким боєм ацтек, убраний ведмедем. Він вручав в'язневі соснові палиці, щоб той відбивався від суперників.

Один за одним нападали ацтекські вершники на полоненого. Та якщо, траплялося, в'язень скидав з коней усіх чотирьох, проти нього ставав п'ятий, найчастіше лівша. Воїн-лівша мав певні переваги. Він спеціально вправлявся для зустрічей з противником, який тримає зброю в правій руці.

Один воїн на ім'я Тлауколе переміг п'ятьох. Ацтеки, вражені його спритністю й хоробрістю, дарували життя. Через якийсь час Тлауіколе очолив ацтекську армію у війні проти індіанців тараско. Та по війні його принесли в жертву Уїтцілопочтлі: Тлауіколе визнав за краще вмерти, ніж бути рабом.

Першим, хто вирішив покарати жорстокого бога, був Копіл.

Повернімося тепер до нашої легенди.

Отож син Малінальксочітл покинув рідний край, щоб відшукати Уїтцілопочтлі. Він не боявся ніяких труднощів і йшов удень і вночі, долаючи пагорби, ліси й рівнини.

Під місяцем і світляками, що переплітають тисячу ясних ниток у густій темряві тропічної ночі, - йшов він без перепочинку, аж дістався родючих земель, заселених мексиканцями. Там вирощували маїс із смарагдовим листям і великими тугими качанами.

Запальний юнак усюди закликав покласти край Уїтцілопочтлі та його жерцям, кровожерним, жорстоким...

Перетнувши багаті лани, він прибув нарешті у Чапультепек.

Чапультепек, житло бога війни, - це гора, тепер там стоїть фортеця, що приваблює туристів міста Мехіко, а тоді то був просто острів серед солоного озера Текскоко.

Копіл чимало перетерпів по дорозі туди, тверезо все зважив і зрозумів, що не досягне своєї мети без воїнів Маліналько.

Він повернувся до Маліналько, зібрав тисячний загін і знову прийшов до Мексіки, щоб виконати свою клятву й знищити кровожерного бога. Та його наміри скоро стали відомі Уїтцілопочтлі, адже юнак не крився з тим, чого прийшов у ці краї.

Жорстокий бог розлютився і звелів своїм жерцям іти назустріч Копілові:

- Принесіть мені в жертву його серце.

Жерці, знаючи, що Копіла супроводжують численні воїни, вирішили дочекатись темряви. Коли нічна пітьма згусла над Чапультепеком і його околицями, вони тихо попливли по воді темного озера, так само тихо ступили на берег і подались туди, де зупинився Копілів загін.

Юний вождь спав, спали і його воїни.

Посуваючись нечутно і обережно між людей, що знеможені важким переходом, поринули в глибокий сон, жерці нарешті побачили сина Малінальксочітл.

Вони мовчки й швидко зробили свою чорну справу... Прокинувшись уранці, воїни Маліналько були приголомшені, побачивши, що лишилися без командира. Жерці зникли так само тихо й безслідно, як і з'явилися.

На світанку того ж дня жерці дісталися на Чапультепек і принесли Уїтцілопочтлі страшну данину.

Бог звелів:

- Поховайте його між диких скель, що височать серед озера.

Вночі пішли жерці до місця, вказаного Уїтцілопочтлі, й поховали серце. Та коли зійшло сонце, здивовано побачили чудову рослину, що виросла серед голих скель та сухих бур'янів. То Копілове серце обернулось на кактус нопаль з округлими листками й криваво-червоними квітами.

Так розповідає легенда.

Згодом ця рослина з'явилась на ацтекському гербі, а потім і на гербі Мексики. За своєю незвичною красою й витривалістю кактус нопаль справді гідний бути символом.