"Коли дзвонять у Хотині, чути в Ізмаїлі" - каже відоме молдавське прислів'я. Так воно сталося, що Молдову - щедрий і родючий край, із півночі та півдня оточує українська земля. Молдовани й українці не лише сусіди, а й побратими.

"Молдованин пізнається біля плуга" - кажуть про себе молдавські селяни. Зелені дойни та скелясті Кодри надихають на мистецтво слова, на творчість душі. Роботящий та пісенний народ уміє завзято працювати і так само веселитися. У вирії хорби, молдовеняски, инвиртіти - ритмічних народних танців, повністю розкривається молдавський національний характер. "У кого віз розуму, у того два вози щастя" - так дотепно кажуть старші люди. Сьогодні до нас у гості з мамалигою(кукурудзяний хліб), плечінте(пиріг із бринзою) та солодким вином завітала сусідська мудрість.

ЧАБАНСЬКИЙ ПЕС

Мав один чабан отару овець, котру стеріг старий відданий собака. Чимало ведмедів і вовків знищив на своєму віку невтомний вартовий. Та ось з деяких пір ослаб. Почала облазити на ньому шерсть, важко стало підводитися із землі. Побачив чабан, що скоро втратить надійного охоронця, знайшов десь цуценя і став привчати його охороняти отару. Цуценя підросло і вже гарчало на старого пса. Зле та ненависне, воно боялося залишитись голодним. Якось те цуценя потерлось чабанові об ноги, облесливо вигнуло дугою спину та й каже: - Прогнав би ти, хазяїне, старого пса. Він тільки дарма харчі переводить. Краще хай мені більше буде, я швидше виросту, сили наберуся. Адже ти надієшся на мене в майбутньому. Хай старий хвіст забирається куди хоче, годі чекати з нього користі.

Чабан послухав молодого песика і почав прискіпуватись до старого пса: не так гавкнув, не так вильнув хвостом. Спочатку лише покрикував, а тоді й за дрючка взявся. Побачив пес, що не життя йому більше в господаря, понурив сиву голову та й побіг світ за очі. Біг він та й прибіг до дрімучого лісу. Метнувся туди-сюди, шукаючи їжі, але нічого не роздобув. Від голоду та марної біганини старий пес зовсім підупав на силі. Тиняючись по лісу, надибав самотню хатину, зайшов до неї, сів на ослін і задумався: "Ось як підвело мене те кляте цуценя. Доведеться, мабуть, з голоду здохнути". Сумує пес, клене свою долю, аж раптом бачить у вікно: по стежці до хати суне вовчисько. Підійшов сірий до вікна і питає:
- Гей, хто ти такий?
- Я швець,- відповідає пес.
- А що ж ти вмієш шити?
-- Чоботи, черевики, все, що можна зробити із шкіри.
- Оце добре. Я давно хотів замовити чоботи, та не було в кого.
- А шкіра в тебе є?
- Нема. А якої треба?
- На підошви - телячу, на передки - свинячу, а на халяви - гусячу.
- Отже, домовились. Пошиєш мені чоботи.
- Пошию, куме, тільки притягни мені живе теля. Я сам з нього шкуру здеру, сам і вичиню.
- Буде так, як ти кажеш.
Метнувся вовк по полях і приволік молодого бичка.
- Цей підійде?
- Саме враз. А днів через три мені знадобиться порося.
Вовк почимчикував на полювання, а пес заходився біля бичка. Поїсть, відпочине, води нап'ється і знову трудиться. За три дні ледве впорався з бичком. Вовк, мріючи про нові чоботи, дотримав обіцянки і на третій день приволік здоровенного кабана. - Глянь, Куме, згодиться на передки?
- Кращого й не треба.
- А коли ж чоботи будуть готові?
- Принеси ще чотирьох гусей на халяви - і через три дні - ти в нових чоботях.
Втішився вовк і на другий день притягнув чотирьох гусаків, а сам не може дочекатись, коли взується в нові чоботи. Крутиться, вертиться, ніяк собі місця не знайде. Хитрий пес тільки й знає, що їсть та висипляється. Набридне свинина, смакує гусятину, а тут ще й джерело під боком - рай та й годі. Пес помолодів, набрався сили, шерсть на ньому стала вилискувати. Прийшов умовлений день, і вовк прибіг по чоботи:
- То готові мої чоботи?
- Яких ще тобі чобіт, розбишако? - вилетів пес із хатини.
Від несподіванки вовк аж на хвоста присів, а пес кинувся на нього і вп'явся зубами в загривок. Від болю й образи вовк заскиглив так, що на місце бійки позбігались вовки з усього лісу. Пес не розгубився і почав шматувати всіх підряд, тільки клоччя летіло на всі боки. Як хватоне зубами, зразу трьох мов не було. На той ґвалт прибіг вовчий цар. Глянув на ту бійку і залементував: - Досить ганьби! Вовки, до мене! Відступили сіроманці, а цар ну їх лаяти:
- Гей, ви, недоумки! Навіщо зв'язалися з тим собацюрою? Хіба не бачите, який він сильний та спритний? Чи, може, вам життя набридло? Він легко всім горлянки перегризе, і сліду вашого не стане. Ідіть задобріть того пса, дайте йому грошей і чого він захоче, хай лише забирається звідси до дідька, бо не буде нам від нього спокою.
Побігли до пса чотири вовки:
- Ваша величність, скільки вам заплатити чи яку послугу зробити, щоб ви покинули цей ліс?
- Викрадіть дві вівці з отари мого колишнього хазяїна, і нічого мені від вас більше не треба.
Це сподобалось вовкам. Побігли вони під гору, куди направив їх пес, і недалеко від отари почали завивати та клацати зубами. Молодий пес з переляку як чкурне в долину, тільки його й бачили. Бідний чабан з одною ґерлиґою не міг справитися з чотирма вовками. Він свистів, улюлюкав, та все даремно. Хижаки кинулись до отари, схопили двох овець і подались до лісу. Тут назустріч вибіг старий пес, накинувся на вовків і почав їх шматувати зубами, ледве ті живими вирвались.

Ну й зрадів чабан, побачивши, як розправився з вовками його старий пес. Приголубив його, нагодував, а коли повернувся молодий пес, відлупцював його і прогнав геть. Знову, як і раніше, стало добре жити в чабана старому псові. І чим старішим він робився, тим краще доглядав його чабан. А коли настав час шукати іншого пса, чабан знайшов такого, що був схожий на старого: пильно стеріг отару і не боявся вовків.