Зараз, коли надворі, а відтак і у наших з вами головах розпочинає буяти літо, уява малює спокусливі варіанти відпочинку. Коли врешті-решт заяву на відпустку підписано, а фінансові питання вирішено - перед кожним із нас постає питання: "Куди?" "Куди їхати".

-В Крим? - Та була я вже там сто разів! І взагалі - усі туди їздять. Можна було б, звичайно, і за кордон кудись махнути, та ціни, ціни...

Якщо ви не належите до тих, у кого відпустка асоціюється з "нічого не робити", і Вам не стає зле від почутого "активний відпочинок", то дозвольте дати вам малесеньку пораду: виберіть зелений туризм.

Вам не доведеться їхати в Австрійські Альпи чи до Швейцарії, чудові місця для відпочинку є поряд, в Україні, слід лише простягнути руку. Справа лише в тому, що ми про них забули.

Одним з таких регіонів є Тернопільський край, на території якого розташовані живописні, вкриті лісами гірські пасма, каньйони річок, неповторний природний заповідник Медобори, історичні пам'ятки різних епох і культур: архітектурні, культурні надбання тощо.

В гості до відлюдника

Маршрут "До Пущі відлюдника" є однією з трьох екологічних стежок у природному заповіднику "Медобори." І хоча він простягається на п'ять з половиною кілометрів лісовим масивом Краснянського лісництва неподалік села Кренцилів, які можна подолати лише пішки, із власного досвіду скажу, що ви не пошкодуєте.

Тут навіть сьогодні можна побачити прадавній спосіб випалювання вапна у примітивних печах (вапнярках), яким послуговуються місцеві мешканці. Натрапити на сліди кам'яного, залізного та пізніших періодів існування людства, ознайомитися і з такими феноменами природи як острівець степу посеред лісового масиву та геологічні відшарування товтровової гряди у Сліпому яру.

Стежка проходить повз печеру з вертикальним входом, відкриту у 1969 році. 3середини печера вкрита численними кальцитовими драпіруваннями, є тут сталактити та сталагміти. Кальцитові кульки білого кольору, які знаходяться на її стінах, свого часу зумовили назву печери - "Перлина". Печера невелика - загальна протяжність її горизонтальних ходів становить 240 метрів, та максимальна глибина - 26 метрів. Однак усередину, через вертикальний вхід, без спеціального спорядження не потрапити. Тим, хто зважиться необхідно буде одягнутися тепліше - температура повітря у нейтральній зоні печери хоча й стала і не залежить від пори року, проте становить лише 9 градусів за Цельсієм. На сміливців чекає захоплююче видовище "перлового" дива та спостереження за цілими колоніями летючих мишей, адже печера - прекрасне місце для поселення рукокрилих.

Для "неекстремальних" любителів підземель існує печера у скелі, до якої теж веде ця стежка. Пущу Відлюдника, як називають її місцеві мешканці, здавна облюбували собі аскети. Інформація про те, хто з них і коли поселився тут загубилася у товщі віків. Однак язичницький знак, вирубаний у камені над входом засвідчує, що одними з перших її жителів були наші предки-погани. Відомості ж про останнього відлюдника, який будучи глибоко віруючою людиною втік сюди від мирського життя, датуються початком ХХ століття. Нині у печері обладнана каплиця, в якій на Зелені свята відправляють велику службу Божу. У всі інші дні бажаючі вільно можуть оглянути спартанське помешкання багатьох поколінь аскетів.

На жертовнику ідола

Від печери стежка поведе мандрівників узбіччям древнього рову і валу Звенигорода та його територією. Саме тут у Х-ХІІІ століттях функціонувало славнозвісне городище-святилище з чотирма капищами (жертовниками), першим критим язичницьким храмом, яке разом із оточуючими його поселеннями було складовою Збруцького культового центру. Його функціонування підтверджується численними знахідками на святилищах речей, які вкладаються у хронологічні рамки того часу. Для облаштування капищ були використані городища скіфського часу, які у скіфів теж носили культовий характер. До складу центру входили також святилище - городище на горі Богіт та Гольда. На вершині Богота у прадавні часи розміщувався всесвітньо відомий Збруцький ідол (статуя бога Світовида). За твердженнями деяких науковців ця статуя - своєрідний пантеон язичницьких богів. Вона є видатною пам'яткою всього слов'янського світу і найбільш повно відображає релігійний світогляд наших далеких предків - племінного союзу білих хорватів волинян і тиверців. Тобто, говорячи мовою науки, статуя являє собою завершену чітко розчленовану космогонічну систему. Верхній ярус займають богиня землі Мокоша з рогом достатку, божество згоди, краси й любові Лада з перснем, озброєний Перун-громовержець і сонячний Дажбог. В середній частині зібралися земні люди у танку, що вказує на невпинність життя і продовження людського роду на землі. Нижній ярус представляє бог скотарства ("скот" у давнину означало багатство) і підземних сил - Велес, зображений на колінах. Справа у тому, що він змушений витримувати вагу землі з хороводом її мешканців. Об'єднує богів спільна шапка, що відображає ідею єдиного найвищого бога - Рода.

Далі дещо втомлених, але сповнених вражень мандрівників маршрут приводить до джерел, що колись теж входили у комплекс святилища та були цілющими. Хоча старожили впевнені, буцімто вода з них і сьогодні не втратила своїх властивостей. Джерел троє і у кожного з них свої магічні й лікувальні якості. Знаючі люди кажуть, що пити воду з них треба починаючи з верхнього, яке зцілює очі, потім з наступного, що лікує печінку й завершувати третім, вода якого здійснює бажання.

Вікна у землю

Ці унікальні карстові озера - "вікнини" знаходяться неподалік села Вікно на Гусятинщині. Від вікнин і походить нинішня назва села. Колись таких озер тут було багато, але сьогодні внаслідок осушення, залишилося всього двоє Синє і Бездна. Діаметр їх плес сягає дев'яти метрів, глибина - чотирьох. Вони не замерзають взимку, оскільки через своє карстове походження завжди мають постійну температуру. Вода в озерцях надзвичайно прозора - видно чашоподібне вапнякове дно. Водорості в Синьому надають воді синьо-фіолетового кольору. А коли дивитися у воду іншого озерця, то відчувається якась неймовірна глибінь і, здається, що доторкаєшся до чогось древнього і таємничого - одним словом бездна. Можливо, такі відчуття й думки виникають внаслідок розповідей гіда, про те, що за легендами озера не мають дна. Існує також переказ, що хтось, упіймавши рибу, вчепив їй дзвіночок і випустив у вікнину. Через деякий час її зловили у Збручі, біля села Тарноруда, що за 25 км звідти. За іншим переказом - бика, що втопився в озері, виловили знову ж таки в річці за багато кілометрів. Та як би там не було - озера дійсно чудові.

Каньйоном Дністра

Якщо слово "сплав" для вас нове, то щиро раджу спробувати цієї штуки. Задоволення буде, як то кажуть, повна пазуха. Я особисто, вже давненько занесла це "заняття" до списку речей, які необхідно спробувати. Не знаю у чім тут річ, але, мабуть є у нас щось таке, що змушує homo sapiensa, хоч мізинцем, хоч трішечки, спробувати незвичайного для нього середовища. Саме тому люди підкорюють повітря, водний і підводний світи, здираютюся на височезні гірські піки тощо. Тож моє прагнення сісти на весла та розім'ятися трохи після монотонної кабінетної роботи здійснилося.

На берег Дністра нас доставили місцевими джипами, де очікували судна-катамарани та інструктори, які через кілька хвилин повинні були стати нашими капітанами. Після короткого інструктажу і розбиття на команди, ми, нарешті всілися на весла. Після нецікавих процедур підготовки, це виявилося справжнім святом, тож галас стояв неймовірний. Кожен намагався випробувати своє знаряддя праці на кілька найближчих годин, що, в результаті, змушувало катамаран безпорадно крутитися і не дозволяло відійти від берега.

Нарешті капітан відіпхнув "судно" і застрибнув сам. Сплав розпочався, а галас не вщухав, навпаки, збуджені тим, що пливуть, усі ділилися враженнями і ніхто не намагався, хоч якось синхронізувати свої дії з веслуванням інших. Так тривало доти, поки несамовитий крик капітана трохи не протверезив "матросів":

- Гребіть!!! Нас на бика несе!" (метрів 100 нижче за течією від місця нашого старту був міст)

Купатися в одязі не хотілося нікому, тим паче, що наша "одіссея" не встигла ще й розпочатися, тому усі більш-менш дружно (як уміли) налягли на весла і оминули мостову опору. Радості не було меж, але гребти в такт ніяк не вдавалося.

За півгодини усі дещо втомилися від веслування "кожен до себе", тож почали дослухатися до порад капітана, а невдовзі я вже ловила себе на тому, що отримую надзвичайне задоволення від того, що наш, досить-таки важкенький (14 чоловік команди і вантаж) катамаран від дружнього гребка команди раз у раз "стрибав" уперед.

Коли з веслуванням розібралися, почали поглядати навкруги, а дивитися було на що. Дністер недарма вважається однією з найкрасивіших річок Європи. Високі заліснені береги представляють неповторні краєвиди української природи. В межах дністровського каньйону (250 км) знаходиться більше десяти карстових печер і гротів. Хоча й доступ до них часто важкодоступний, проте химерний вигляд таких печер вражає навіть з рівня річкового плеса, а невеликі водоспади "дівочі сльози", що збігають по зарослих густими мохами скелях, які зустрічаються на всьому маршруті, являють собою унікальної краси видовище.

А що вже казати про відомі у цілому світі відшаровання, які знаходяться у каньйоні? Вони містять скам'янілі рештки флори і фауни близько 500 мільйонів років давності, до яких можна доторкнутися власноруч! Уявляєте собі - нині доторкнутися до минулого, якому декілька сот мільйонів років!

Хочу зауважити ще одну особливість каньйону. Справа в тім, що зранку я взагалі ставила під сумнів нашу водну подорож - хмарно, холодно, дощик моросив. Але наші провідники запевнили, що у каньйоні усе буде гаразд. І справді, протягом усієї мандрівки Дністром сяяло сонце, на небі - ані хмаринки. Як нам пояснили, стіни каньйону затримують сонячне тепло, через що влітку дощів тут майже не буває, а навесні зелень розцвітає на 2-3 тижні швидше. Теплий клімат вирізняє цю місцевість серед інших територій західної України - дністровські схили містять велику кількість рідкісних рослин, кущів і дерев. Типовим виглядом для каньйону є круті скелясті або заліснені береги, "дика" недоторкана природа, мальовничі острови.

Вдосталь намилувавшись краєвидами, кілька разів ледь не погубивши весла та добряче потомившись під вечір, ми прибули до кінцевого пункту нашої "сплавної" мандрівки. Тут, неподалік села Литячі, що розкинулось на схилі каньйону, і влаштувалися на ночівлю в табір. Такого смачного шашлика, як того вечора, я ще не їла ніколи та й давненько не спала вже так солодко, як тоді у наметі.

Кращого у світі пива не буває

Я, взагалі, пива не люблю. Але того вечора, на умовляння "пивоманів" "спробувати під шашлик" піддалась. На диво мені сподобалося. "Мабуть якесь дороге, імпортне", - подумала я собі. Розглядаю пляшку у мерехтливих відсвітах вогнища - ні, наше, українське. Більше того, місцеве! На мої запитання: "У чому секрет?" екскурсоводи розповіли про микулинецьку пивоварню.

В Микулинцях, виявляється, пиво варять уже більше 300 років. Пивоварню "Бровар" відкрито ще в часи польського короля Сигізмунда ІІІ (ХVI ст). Отож традиції тут і справді неабиякі.

Сучасні ж пивовари відродили справу у 1994 році, заснувавши ВАТ "Бровар". Вони відразу взяли за мету виготовлення пива, яке за якістю зможе конкурувати з найбільш відомими марками у цілому світі. Зараз Микулинецьке пиво постійно підкорює все більше число нових цінителів, завдяки своїй оригінальній рецептурі і виключним смаковим якостям. Неабияке значення має й те, що виготовляється воно із кращих сортів українського хмелю.

Особливістю цього пива є також використання чистої джерельної води, якість якої високо оцінена не лише нашими, але й іноземними спеціалістами: справа у тому, що вода не проходить обробки, яка негативно впливає на її властивості.

Для забезпечення максимальної екологічної чистоти "живого" напою підприємство саме виготовляє високоякісний світлий, темний і карамельний солод. Це дає можливість повністю відмовитися від використання штучних барвників, консервантів, ароматизаторів при виготовленні темних сортів пива.

"Микулинецьке", розповіли нам, не раз заохочували різного роду відзнаками, однак, мені здається, головною його нагородою є визнання споживачами та справжніми шанувальниками.

...Повертаючись, сповнена вражень, після цієї мандрівки додому, я думала про чудові місця, якими багата наша земля. Тернопілля ж це лише один її куточок, а скільки іще цікавого є в Україні! Думала я і про те, що нам відомі швейцарські, австрійські та інші визначні місця, а ось українські, на жаль... Одним словом - немає пророка у своїй Вітчизні. А, може, все-таки є? Тож, давайте відкривати прекрасне для самих себе перш за все на Батьківщині.

Галина Заріцька,
Укрінформ.