Мало вже на Землі залишилося таких місць, до яких цивілізація ледь доторкнулася. Разом з цим, приємно відзначити: на щастя, кілька таких куточків збереглося на Україні. Один з них - Буковинські Карпати.

Тут, на порівняно незначній території, сконцентровані всі принади й чари природи: урвища Дністровського каньйону, смарагдові шати Хотинської та Чернівецької височин, сріблясті плеса бурхливих Прута й Черемоша, таємничі печери і підземелля, галасливі водоспади. А найкраща окраса краю - чарівні у будь-яку пору року Карпати з усталеним яскравим етнографічним колоритом гуцульського ландшафту, м'яких контурів гір, смарагдово-синіх хвиль смерекових лісів та полонин, чепурних будиночків.

"Якщо б Господь Бог вирішив провести свою відпустку на Землі, то неодмінно провів би її на Буковині", - саме ця говірка австрійської доби підштовхнула нас провести відпустку у краю столітніх буків та струнких смерек. Так ми опинилися у Вижницькому районі Чернівецької області.

Саме містечко Вижниця (знаходиться за 70 км від Чернівців, населення - близько 6 тисяч осіб) в історичних документах відоме ще з 1767 року. Розташовану біля підніжжя гір у мальовничій долині поблизу впадіння pічки Виженки в Чеpемош Вижницю часто називають "ворітьми у Карпати". З цим містечком тісно пов'язані імена видатних діячів української культури Юрія Федьковича і Корнелія Устяновича, тут бували Іван Франко і Леся Українка, Михайло Коцюбинський і Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Вовчок, Гнат Хоткевич.

Районний центр відомий своїм самодіяльним вокально-інструментальним ансамблем "Смерічка" та фольклорним танцювальним ансамблем "Смеречина". Тут отримали путівку у творче життя народні артисти України Назарій Яремчук і Василь Зінкевич.

Кінцевою точкою нашої подорожі став пансіонат "Зелені пагорби", що у селі Виженка. Його корпуси та будиночки розташовані в екологічно чистому мальовничому куточку Буковинських Карпат, на схилі гір національного природного парку "Вижницький".

До речі, село Виженка досить багате на історичні пам'ятки. Хоча вперше воно згадується в документах 18 ст., та старші люди зберегли у пам'яті прадавній переказ, за яким саме тут верховинці перетяли шлях диким татарським ордам. Як ненажерлива гусінь, розповідає легенда, сунула татарва, нищачи все живе. Людям доводилося відступати все далі і далі в Карпати. І ось тут, де гірський потік Лісківець впадає у Виженку, волелюбні горяни вирішили або відбити ворога, або загинути. Чимало їх загинуло, але й татари не пройшли... А на тому місці 1792 року без жодного залізного цвяха збудовано Іванівську церкву.

Там, де стрімкі потоки-ріки

Виженкою називається й річка, що бере початок з численних гірських струмків, і в долині якої розкинулося однойменне село. Вода в ній - кришталево чиста. Найкраще про це свідчить те, що у Виженці водиться форель, по-місцевому "струк", а вона де попало не живе.

Власне річка - не велика, але швидкоплинна. Вона й не глибока, у багатьох місцях її можна перейти вбрід або по камінню. Та варто пройти доброму дощу і Виженка перетворюється на бурхливий грязевий потік, що легко несе каміння й колоди, зриває мости і вириває кущі. Саме у такий час, після кількаденного дощу, ми й приїхали у Виженку. Річка ревіла і лякала своєю нестримною силою. І чорно-сіре небо низько висіло над землею, закриваючи навколишні краєвиди.

Наступного ранку хмари розсіялися і нашому оку відкрилася прекрасна панорама: з усіх боків - розкішні гори, вкриті смарагдово-зеленими лісами й увінчані чаруючими полонинами. І як було утриматися, щоб не спробувати видертися на одну з найближчих гір. Наприклад, на ту, на схилі якої стоять наші будиночки. Так і зробили, тільки трохи підсохло.

Там, де гори високії…

Спершу схил дещо крутий і підійматися на нього доводиться майже припадаючи до землі, хапаючись за коріння і підтягуючись на ньому. Та за сотню метрів схил стає пологішим і з'являється можливість роздивитися навколо.

Обабіч стежки - стрункі смереки. Де-не-де на поверхню виходять мальовничі скелі, геологічні відклади, а поміж ними - численні водоспади, ущелини.

Неприємно вразило те, що стовбури багатьох дерев понівечені написами типу "Тут був Вася". Подекуди й рік проставили "горе-різьб'ярі": 1960, 1967, 1979… (На 60-80-ті роки минулого століття припав найбільший розквіт туризму у ці місця.) Ті "автори" давно вже повиростали-посивіли, а їхні "автографи" до нині залишаються пам'ятником нікчемності роду людського, його неповаги до природи. Тоді й виникло запитання; а чи повторив би цей Вася свій тодішній вчинок сьогодні?.. Навряд чи…

Від роздумів відірвав радісний вигук мами. Виявилося, що ми натрапили на "плантацію" стиглих чорниць. Дружно заходилися збирати афени (так гуцули називають чорниці), цілющі якості яких важко переоцінити. Треба відзначити, що збирання ягід - справа не з легких, особливо, коли постійно доводиться утримувати рівновагу, щоб не покотитися униз.

Одними чорницями наші лісові "трофеї" не закінчилися. Пощастило знайти чотири білих гриби і з півтора десятки підберезовиків-підосиновиків. А ще мама ж таки натрапила на білого гриба, шапка у якого була більшою за сковорідку. Та, на жаль, гриба вже поточили черви…

Там, де запашні полонини

А вище - над зоною криволісся - стеляться альпійські луки, оспівані в піснях полонини. Безліч запашних трав, що забезпечують усе живе, киснем, очищають повітря і прикрашають землю, росте тут - на землі сизих буків.

Та запах не основна властивість полонинських трав, багато з них - цілющі і використовуються для виготовлення ліків. Коли вперше потрапив на одну з таких полонин - аж дух перехопило. Яка краси і неповторність Матінки Природи! Йдеш травами, що сягають майже до колін, вдихаєш їхній п'янкий аромат і надихатися не можеш, а вони навколо, неначе море, хвилюються від найменшого подиху вітру. А квітів скільки? У жодному ботанічному саду не побачите такої різноманітності. Тут тобі і мітлиця тонка, і костриця червона, і пахуча трава й інші, інші, інші…

на території Вижницького національного парку росте понад 800 видів судинних рослин, понад 40 з яких є рідкісними. А який чудовий краєвид відкривається згори. Лишень уявіть: ти сидиш на м'якому "килимі" полонини, попереду - скільки сягає око - нескінченні гори й простори, а десь там, далеко внизу, село, неначе іграшкове. Хатки-котеджі - що тобі мініатюрки, вироблені руками вмілого майстра. І річка звивається сріблястою вузькою стрічкою поміж схилів…

Ще не раз ми ходили у гори, долучаючись до щедрих дарів з їхніх "комор" та милуючись казковими пейзажами.

Там, де скелясті перевали й кам'яні урочища

За кілька кілометрів від "Зелених пагорбів" починається підйом на відомий перевал Німчич. Своєю назвою перевал завдячує легенді про опришків Довбуша, котрі "нім чимчикували" (тікали) від жандармів, і саме на цьому перевалі у них був привал.

Усвідомивши, що не побувати в такому історичному місці категорично не правильно - рушили в путь. Вимощена уламками гірських порід дорога досить стрімко йде уверх. Без певної фізичної підготовки, а ще без палкого бажання доторкнутися до історії марно сподіватися на успіх. Ця дорога, як казали місцеві мешканці, під силу лише мотоциклам, "УАЗам" та "Волинянкам". Хоча ми бачили, як нею дряпалися на першій передачі старенькі "Жигулі" й напівкрута іномарка.

Обабіч дороги височать кремезні буки. Справа - крутий схил, зліва - стрімкий спуск униз, від нього відділяє лише невисокий бетонний паркан певно ще австрійської доби. Добру годину ми додали двокілометровий підйом.

А звідти, зверху, відкрилася мальовнича панорама Буковинських Карпат і долини оспіваного в народних піснях, а ще Софією Ротару та Назарієм Яремчуком, Черемошу. Від Німчича порівняно недалеко до двох знаменитих місцевих урочищ - "Протятого каміння" та "Соколиного ока".

З назвою "Протяте каміння" також пов'язана легенда. Розповідають, що колись давно, коли горяни не мали зручного шляху аби спуститися з гір, вони знайшли доволі легкий спосіб - нагрівали у казанах воду і виливали її на скелі. Окріп розмивав піщані породи і в результаті у гірському схилі утворювалися невеликі "протяті" проходи-печери. З того часу це урочище так і називають - "Протяте каміння". А сьогодні туристи мають змогу при бажанні полазити цими ходами, які дійсно крізь гору ведуть наверх. "Соколиним оком" названо сіре громаддя 40-метрових скельних зубців, що височіють у сутінках старого лісу.

Ці брили, що є елементами колись суцільної смуги потужних пісковиків, вражають своєю монолітністю та неповторністю. Найціннішим дивом цього урочища є велетенська кам'яна арка "Соколиного ока" - рідкісна форма карсту у пісковиках.

Скажу відверто, якщо ви одного разу побуваєте на "Соколиному", вже ніколи не забудете прекрасного видовища і неповторного відчуття. Ще й ще захочете опинитися на скелі і бути вищим од верхівок столітніх смерек.

Там, де цілющі джерела

У жодному разі не можна обминути увагою лікувальні ресурси, властиві цьому карпатсько-буковинському краю. Зокрема, мінеральні джерела.

Десятки цілющих джерел б'ють із нетрів гір. Традиція їх використання сягає глибин тисячоліть. Ще давні слов'яни виварювали і продавали харчову сіль з ропи джерел "Черешенька" та "Вижниця", мінералізація яких становить 350-400 г/л.

Одного разу ми натрапили на дивне джерело в урочищі "Лужки". Лікар пансіонату "Зелені пагорби" Тарас Григорович Гакман розповів, що подібних джерел у Європі лише три. Його вода - незамінний препарат при лікуванні захворювань органів травлення та гемофілії. При загальній низькій мінералізації 0,6 г/л у ній містяться понад 20 терапевтично активних іонів різних мікроелементів з переважанням іонів заліза та алюмінію.

Природна кислотність їх становить 3-3,5. При вживанні цієї води підвищується апетит і покращується обмін речовин в організмі. За словами Тараса Григоровича, у людини, хворої на малокрів'я, аналізи значно покращуються вже через 10 днів вживання цієї води. А ще в останні роки на території національного парку "Вижницький" виявлено два джерела лікувально-столових вод типу "Нафтуся".

Про принади Буковинсько-Карпатського краю можна розповідати нескінченно. Та жодна розповідь не замінить того, що можна побачити на власні очі. Отож, завітайте на Буковину, гостинні гуцули вам завжди будуть раді!

Сергій Мельничук (м. Київ), школяр