"Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі", - зізнавався поет в автобіографічних записах. Та чи так йому важко жилося, що він свідомо пішов на Голгофу? Справді, на перший погляд Василь Стус міг уповні задовольнятися існуванням "простої радянської людини". Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, учителював, служив в армії, працював у газеті. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Шевченка в Києві. Тоді ж з'явилися його перші вірші в "Літературній Україні", про які схвально відгукнувся Андрій Малишко. Захоплено працював над дисертацією "Джерела емоційності поетичного твору". Пробував свої сили в перекладі. От-от здобув би вчений ступінь, а там - посаду, а там - і визнання на літературній ниві. І став би "краще жити". Але...

У середині 1960-х років почалася по Вкраїні хвиля арештів інтелігенції "за інакомисліє", себто за дисидентство. І Стус, не вагаючись, долучив свій голос до тих, хто осмілився протестувати. Реакція "рідної" радянської влади була негайною: його виключили з аспірантури, заборонили друкувати, не давали можливості влаштуватися хоч де-небудь на роботу. А в 1972 році Василя Стуса заарештовують і він сім років відбуває заслання в Мордовії та на Колимі. 1979 року його звільняють, але ненадовго. Новий арешт і новий вирок - 15 років ув'язнення, з якого Стус уже не повернувся. Помер 4 вересня 1985 року і був похований на табірному цвинтарі в холодній уральській землі...

"Я боровся за демократизацію, - писав Василь Стус до Президії Верховної Ради СРСР в серпні 1976 року, - а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища визначили як особливо злобний наклеп...".

Зворушує щирість, певною мірою навіть наївність, з якою Стус пробує довести тоталітарному режимові своє право всього лиш реально бачити навколишню дійсність. Але саме це й становило найбільшу загрозу режимові! Адже, як показали події періоду горбачовської перебудови, не економічна і не політична криза, а якраз демократизація і гласність завдали смертельного удару тоталітаризму! Люди, виховані на облудних гаслах "все зростаючого добробуту", на фальшивій "вірі в світле майбутнє", куди сліпо вела одна-єдина партія - "розум, честь і совість епохи!" - раптом прозріли. І жахнулись. І відсахнулись. Позбавлений опори, режим на очах упав, розвалився, поховавши під руїнами понад сім десятків літ марних зусиль і жертв...

Доля Стусова виразно перегукується з Шевченковою долею. І навіть з життя вони пішли в одному віці - у 47. Але найголовніше, що єднає цих двох національних мучеників - це безкомпромісне ставлення до потворних явищ життя, і водночас ніжне, схвильоване, натхненне освячення того, що має в душі кожна жива людина - Вітчизна, матір, краса... І тому таке складне мереживо поетових почуттів:

А кругом життя веселе,
скільки сонця і тепла.
Ти мене даремно, леле,
в світ неправди привела...

Творча спадщина Василя Стуса лягла в три основні збірки - "Зимові дерева", "Веселий цвинтар" та "Палімпсести", жодна з яких не побачила світ за його життя. Але він писав - за колючим дротом та заіржавілими гратами, бо не міг не писати. То болючий спогад, то гнівний протест, то жагуча інтимна лірика виривалися з-під його пера в до краю відшліфованій формі, яка могла базуватися лише на широкому інтелекті. Аби йому було "краще жити", то проорав би сучасну українську лірику зухвало-дикими і невтримними почуттями на кшталт:

Вбери-но білу сукню
на тіло прогінне,
нехай я, переждалий,
од шалу затремчу.

Або:

Чаруй мене, чаруй мене, чарунко
далеких берегів, куди я плавом
пливу, пливу, пливу - й не допливаю...

Він знав радість кохання, молодості, повносилля. Але не міг заради тих вічних цінностей людського життя пожертвувати найголовнішим - совістю. І тому до останку стояв на своєму:

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе, як побратим...

Ці мотиви дедалі частіше і голосніше звучать в останніх поезіях Стуса. Він бачив, відчував свій невідворотний кінець і, стоячи на порозі вічності, звертався до найдорожчого - Вітчизни:

Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

...Він повернувся в Україну в листопаді 1989 року, коли вже випав перший сніг. На плечах побратимів урочисто пливла сумними ярами Байкового кладовища вкрита червоною китайкою труна поета. Було тихо й безмовно, лише гайвороння розсілося чорними нотами серед чорного віття голих дерев...

Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя!

Тоді ще не було цієї популярної нині пісні, але, мабуть, наведені рядки служитимуть гідним епіграфом до подвижницького життя Василя Стуса.

Олексій ЖУРАВЕЛЬ (Укрінформ).